Університетські наукові записки

Постійне посилання зібрання

https://irlykhuml.univer.km.ua/handle/123456789/45

Переглянути

Зараз показуємо 1 - 20 з 79

Актуальні питання соціально-економічного розвитку держави в умовах глобалізації
(2015-12-15) Синчак В.П.; Романова В.В.; Арзянцева Д.А.
Розглянуто основні результати ІІ Міжнародної науково-практичної конференції “Стратегічні напрями соціально-економічного розвитку держави в умовах глобалізації”. Охарактеризовано ключові проблеми, що притаманні сучасному етапу розвитку України, представлено напрями удосконалення інструментів інвестиційної, фінансової, бюджетно-податкової та митної політики державного регулювання економікою, механізмів зближення освіти, науки та бізнесу для забезпечення сталого розвитку економіки України. Беручи до уваги ідеї та пропозиції, висловлені у доповідях, виступах учасників та загальній дискусії, учасниками конференції було прийнято резолюцію (рекомендації).
Альтернативний порядок бюджетного відшкодування ПДВ сільгоспвиробникам в умовах системи електронного адміністрування
(2017-02-07) Синчак В.П.; Ярмоленко Ю.Ю.
Визначено основні переваги системи електронного адміністрування ПДВ. Доведено доцільність своєчасного створення джерела бюджетного відшкодування. Визнано проблемним питання поповнення електронних рахунків сільгоспвиробників в системі електронного адміністрування ПДВ. Установлено причини відсутності коштів на електронних рахунках сільгоспвиробників і одержання бюджетного відшкодування. Розкрито особливості визначення реєстраційного ліміту бюджетного відшкодування в системі електронного адміністрування. Підтверджено недоцільність формування двох реєстрів заяв платників ПДВ для бюджетного відшкодування. Обґрунтовано необхідність розробки альтернативного порядку бюджетного відшкодування ПДВ. Запропоновано поширити альтернативний порядок відшкодування ПДВ на експортерів сільськогосподарської продукції та її виробників. Передбачено випуск електронних казначейських векселів. Обґрунтовано доцільність створення Єдиного електронного реєстру казначейських векселів для підтвердження прав векселедержателя. Аргументовано на мінімізації незаконних схем за альтернативного порядку відшкодування ПДВ.
БОРОТЬБА ЗА НАЦІОНАЛЬНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ І МІЖНАРОДНИЙ СТАТУС УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII — XVIII СТ.СТ.)
(Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова, 2021) Стеньгач Надія Олександрівна
Питання кваліфікації статусу України-Гетьманщини зали шається актуальним, адже він не був врегульований юридично і розглядався сучасниками лише в політичній площині, що зумо вило різні погляди з цієї проблеми в історико-правовій науці. Встановити правове становище України на кінець XVII — поча ток XVIII ст. можливо на основі україно-російських та російсько польських угод, фактично наявних україно-російських зв’язків, зо крема, вивчаючи інститут гетьмана — глави держави та осно вного носія державного суверенітету. У цьому полягає мета цього дослідження. Україно-російські угоди або договірні статті другої половини XVII ст. науковці розглядають як своєрідні конститу ційні акти, джерела державного права України, котрі на основі козацьких правових звичаїв врегульовували відносини між Украї ною та Росією, а також юридичним чином закріплювали «права і вільності» козаків, військово-адміністративний устрій, част ково визначали діяльність органів державної влади і управління. Але, як відомо, україно-російські угоди прямо не вказували на ста тус Української держави, але юридично стверджували фактично наявні на основі козацького звичаєвого права основні державно правові інститути України, а отже, і її суверенітет. Ці угодимали характер двостороннього міжнародно-правового акту, де Військо Запорозьке і Московське царство виступали сторонами договірного процесу, який супроводжувався властивим для міжна родно-правових відносин узгодженням позицій, врахуванням пот реб та інтересів сторін, встановленням їхніх прав та обов’язків.
БОРОТЬБА ЗА НАЦІОНАЛЬНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ І МІЖНАРОДНИЙ СТАТУС УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII — XVIII СТ.СТ.)
(Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова, 2021) Стеньгач Надія Олександрівна
Питання кваліфікації статусу України-Гетьманщини зали шається актуальним, адже він не був врегульований юридично і розглядався сучасниками лише в політичній площині, що зумо вило різні погляди з цієї проблеми в історико-правовій науці. Встановити правове становище України на кінець XVII — поча ток XVIII ст. можливо на основі україно-російських та російсько польських угод, фактично наявних україно-російських зв’язків, зо крема, вивчаючи інститут гетьмана — глави держави та осно вного носія державного суверенітету. У цьому полягає мета цього дослідження. Україно-російські угоди або договірні статті другої половини XVII ст. науковці розглядають як своєрідні конститу ційні акти, джерела державного права України, котрі на основі козацьких правових звичаїв врегульовували відносини між Украї ною та Росією, а також юридичним чином закріплювали «права і вільності» козаків, військово-адміністративний устрій, част ково визначали діяльність органів державної влади і управління. Але, як відомо, україно-російські угоди прямо не вказували на ста тус Української держави, але юридично стверджували фактично наявні на основі козацького звичаєвого права основні державно правові інститути України, а отже, і її суверенітет. Ці угоди мали характер двостороннього міжнародно-правового акту, де Військо Запорозьке і Московське царство виступали сторонами договірного процесу, який супроводжувався властивим для міжна родно-правових відносин узгодженням позицій, врахуванням пот реб та інтересів сторін, встановленням їхніх прав та обов’язків. Але сторони не були рівноправними контрагентами договору, адже Військо Запорозьке надавало проєкт угоди, а царський уряд вносив до нього поправки і ратифікував у формі «пожалування». Російська влада розглядала Україну як невід’ємний складник вла сної держави і намагалася здійснити інкорпорацію її території. Гетьман та більшість козацької старшини вважали, що Військо Запорозьке зберігало державний суверенітет і перебувало під про текторатом Росії. Лише події 1708–1709 років змусили україн ську політичну еліту (крім послідовників Івана Мазепи) визнати автономне правове становище Війська Запорозького у складі Ро сії. Висвітлено основні напрямки в діяльності гетьманської адмі ністрації утвердити суверенітет української влади у внутрішній і зовнішній політиці протягом другої половини XVII–XVIII cт.ст.
Великий судовий кодекс як спроба кодифікації процесуального законодавства
(Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права, 2003) Білоусов Ю. В.; Волкотруб С. Г.
У статті досліджуються положення проекту Великого судового кодексу України і доводиться, що згаданий проект слід визнати доволі цікавою, однак небезспірною пропозицією щодо удосконалення чинного законодавства у сфері організації та відправлення правосуддя. У статті наголошується, що зважаючи на спробу всеосяжності охоплення дуже великого кола відносин, допущено помилку у визначенні критерію проведення кодифікації законодавства. Окремі положення та ідеї можуть і повинні стати складовою удосконалення сучасної системи судоустрою України, шляхом внесення змін та доповнень до Закону України “Про судоустрій України”. Книги 2 та 3 проекту Великого судового кодексу можуть послужити удосконаленню проектів Кримінально-процесуального, Цивільного процесуального та Адміністративного процесуального кодексів (які прийняті Верховною Радою України у першому читанні), а також розробки проекту Господарського процесуального кодексу України
ВИДАТНИЙ ВЧИТЕЛЬ ТА БЛИСКУЧИЙ ПЕДАГОГ (до 110-ї річниці з дня народження П. Ф. Щербини)
(Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова, 2020) Місінкевич ЛеонідЛеонідович
Йдеться про життєвий шлях та основні етапи громадсько політичної та наукової діяльності доктора юридичних наук, професора П. Ф. Щербини. Відображений період здобуття осві ти, військової служби та становлення молодого педагогічного працівника в передвоєнні та воєнні роки. Розкривається діяль ність педагогічного фахівця районного рівня під час відновлення системи народної освіти у звільненому від фашистських окупан тів Дунаєвецькому районі Хмельницької області. З’ясовуються обставини переходу на роботу до вищих навчальних закладів м. Кам’янець-Подільського та його адвокатську діяльність. Розк ривається дослідницька робота щодо вивчення наукових джерел з історичного та правового аспекту проведення в Подільській гу бернії інвентарної та селянської реформ 1847 та 1861 років. Оцінюються наслідки дослідження й узагальнення правових ас пектів формування й розвитку судочинства в Правобережній Україні з часів запровадження магдебурзького і литовсько польського права до судових реформ у Російській імперії 60-х років ХІХ ст. Розкривається багатогранна педагогічна діяльність у Кам’янець-Подільському державному педагогічному університеті та його робота у новоствореному навчальному закладі Хмель ницькому університеті управління та права.
Вплив макроекономічних чинників на фінансову безпеку України
(2023-06-21) Віктор СИНЧАК; Леонід МЕЛЬНИК
Досліджуються особливі умови впливу макроекономічних чинників на фінансову безпеку країни із орієнтирами стабілізації розвитку фінансової системи України. Обґрунтовані напрями оцінювання якісних змін макроекономічних чинників при збереженні стійких темпів відтворення фінансових потоків та можливих заходів на самовизначення національних інтересів в умовах зовнішніх впливів. Розроблено методику та обґрунтовано імітаційно-аналітичну модель стабілізації фінансової безпеки на основі встановлених функціональних зв’язків між макроекономічними чинниками, які на умовах взаємодії ідентифікаторів загрозливих «симптомів» розбалансування фінансової системи. Визначено інтегрований рівень фінансової безпеки України за сукупністю субіндексів макроекономічних чинників.
ВРЕГУЛЮВАННЯ СПОРУ ЗА УЧАСТЮ СУДДІ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЗАСТОСУВАННЯ
(Університецькі наукові записки, 2018) Бондаренко-Зелінська Надія Леонтіївна; Bondarenko-Zelinska Nadiia L.
анотація The state and main tendencies of the implementation of the means of alternative disputes resolution (ADR) on the basis of reconciliation into the national mechanism of rights protection are analyzed, based on the analysis of updated Civil procedural legislation, doctrinal sources and practice of applying of conciliation procedures in Ukraine. The main problems of the legal regulation and application of a procedure such as disputes resolution with the participation of a judge are revealed, with the following being particularly acute: the low level of legal culture and unawareness of ordinary citizens about the existing reconciliatory procedures and their effectiveness; the disadvantages of the legal regulation by the current procedural law of the conciliation procedures in general and the settlement of disputes involving the judge in particular; the improper staffing of courts by qualified intermediaries; the lack of state support. The necessary steps for the development of ADR in Ukraine and their integration into the modern judicial process in particular are outlined: the introduction of educational programs in educational institutions and social advertising in the mass media in order to inform the population about conciliatory procedures and their potential, as well as rising citizens awareness, focused on peaceful coexis-tence and conflict resolution on the basis of reconciliation; the financial incentives for the peaceful settlement of disputes, including partial compensation of the court fee in the case of conclusion of a peace agreement as a result of a peaceful settlement of the dispute; the qualitative professional training of judges in the field of conflict resolution on the basis of reconciliation. Also, the norms of the current civil procedural legislation of Ukraine, which inappropriately regulates the procedure of disputes resolution with the participation of a judge in the civil process are defined and own proposes of necessary changes are expressed. На основі аналізу оновленого процесуального законодавства, доктринальних джерел та практики застосування примирних процедур в Україні розглядаються стан та основні тенденції запровадження в національний механізм захисту прав особи способів альтернативного врегулювання спорів на засадах примирення. Виявлено основні проблеми правового регулювання та застосування такої процедури, як врегулювання спорів за участю судді, серед яких особливо гостро постають такі: низький рівень правової культури та непоінформованість пересічних громадян про існуючі примирні процедури й ефективність їх застосування; недоліки правового регулювання чинним процесуальним законодавством примирних процедур загалом та врегулювання спорів за участю судді зокрема; неналежне кадрове забезпечення судів кваліфікованими посередниками, відсутність державної підтримки. Окреслено необхідні кроки на шляху розвитку альтернативних способів врегулювання цивільно-правових спорів в Україні їх інтегрування в сучасний судовий процес, зокрема: запровадження освітніх програм для навчальних закладів та соціальна реклама в засобах масової інформації з метою інформування населення про примирні процедури та їх потенціал, а також виховання у громадян свідомості, орієнтованої на мирне співіснування та вирішення конфліктів на засадах примирення; фінансове заохочення до мирного вирішення спорів, у т.ч. шляхом компенсації частини судового збору у випадку укладення мирової угоди внаслідок мирного врегулювання спору; якісна професійна підготовка суддів у сфері врегулювання конфліктів на засадах примирення. Також визначено норми чинного цивільного процесуального законодавства України, що недосконало регламентують порядок врегулювання спорів за участю судді в цивільному процесі та висловлено власні пропозиції щодо необхідних змін.
Гарантії права особи на свободу від самовикриття в кримінальному судочинстві
(Університетські наукові записки, 2009) Волкотруб С. Г.
В статті досліджуються теоретичні і практичні проблеми імунітету свідків. Приділяється увага визначенню імунітету свідків та формулюються конкретні пропозиції щодо вдосконалення правового статусу суб’єктів імунітету в кримінальному судочинстві
ДЕРЖАВНИЙ ТЕРОР У ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ЯК МЕТОД ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ
(Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова, 2021) Місінкевич Леонід Леонідович
В сатті досліджено, що перші репресивні дії були направлені проти польських військовослужбовців та членів контрреволюцій них, шпигунських організацій, колишніх поміщиків, фабрикантів, польських офіцерів, чиновників і перебіжчиків, що перебували у в’язницях західних областей України. Проведена заборона діяль ності українських політичних партій. Припинили діяльність «Просвіта», Наукове товариство імені Тараса Шевченка, було ре організовано роботу культурно-освітніх закладів, театрів, філа рмоній, музеїв. На основі вивчених матеріалів відстежено полі тику насильницької колективізації, націоналізацію промислових підприємств, банків. Розкрито впродовж 1939–1940-х років чо тири хвилі депортацій, під які потрапили не тільки польські оса дники й польські держслужбовці місцевого самоврядування, а група українських лісників, члени громадських, політичних, націоналістичних організацій, підприємці, купці, заможні се ляни. Не оминули депортації та репресії священики різних конфе сій, членів оунівського підпілля. Встановлено, що переможне заве ршення війни з Німеччиною сприяло проведенню адміністратив них заходів із відновлення радянської влади на теренах західноук раїнських земель. Вістря масових репресій направляється проти українських буржуазних націоналістів. Запроваджуються масові перевірки під виглядом переписів та обліку населення. Обґрунтовано посилення боротьба проти полі тично неблагодійної інтелігенції, студентства, західноукраїнсь кої літературно-мистецької еліти та членів Львівської організа ції Спілки радянських письменників України. Особливу увагу реп ресивні органи надавали оцінці політичних поглядів науково-пе дагогічних працівників Львівських вишів та вихованцям Михайла Грушевського.
Дипломатичний імунітет у кримінальному судочинстві
(Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права, 2004) Волкотруб С. Г.
У статті доводиться, що для адекватного відображення в кримінально-процесуальному законодавстві норм міжнародних договорів нашої держави про імунітети необхідним є точне визначення кола суб’єктів таких імунітетів, з’ясування їх обсягу і тому не можна обмежитися простим відтворенням у згаданій главі проекту КПК України власне тексту міжнародно-правових актів. Наголошується про необхідність деталізації змісту згаданих норм стосовно існуючих стадій кримінального судочинства, системи процесуальних дій і правового статусу суб’єктів кримінального судочинства. Підкреслено, що питання законодавчого закріплення в КПК України правових норм про дипломатичний імунітет можна розглядати лише як окремий аспект проблеми імплементації міжнародно-правових норм в національному законодавстві
До питання вдосконалення кримінально-правової охорони життя і діяльності осіб, які виконують спеціальні публічні повноваження
(Університетські наукові записки, 2014) Копанчук В. О.
Наводяться положення наукового дослідження проблеми кримінально-правової охорони життя і діяльності осіб, які здійснюють спеціальні публічні повноваження із забезпечення правопорядку в Україні. Здійснюється аналіз законодавства України, деяких зарубіжних держав, юридично літератури з дослідження захисту життя і діяльності суддів, прокурорів, працівників правоохоронних органів та інших осіб (ст. ст. 348, 379, 400 Кримінального кодексу України). Розглядається необхідність більш чіткого визначення правового статусу та функцій суддів, працівників правоохоронних органів, адвокатів, з метою вироблення більш досконалого механізму х кримінально-правової охорони. Охорона життя та діяльності таких осіб регламентується великою кількістю нормативних актів, які мають колізійний характер та зайву диференціацію, що вимагає приведення їх до європейських стандартів
До питання обсягу дискреційних повноважень суду в цивільному процесі
(Університетські наукові записки, 2017) Гарієвська Мирослава Богданівна / Myroslava HARIIEVSKA
Розглянута правова природа дискреційних повноважень суду при розгляді цивільних справ у суді першої інстанції. Визначено, що завданнями дискреційних повноважень є досягнення оптимальної організації судового розгляду справи й оцінка доцільності проведення процесуальних дій, підвищення ефективності діяльності суду з метою забезпечення захисту прав і свобод людини й громадянина. Проаналізовано норми Цивільного процесуального кодексу України та визначено, що при наділенні дискреційними повноваженнями законодавцем використовуються різноманітні мовні конструкції, такі як: «суд може», «суд має право», «визнається судом». Обґрунтовано, що для реалізації судом дискреційних повноважень переважно вимагається вчинення ініціативних дій особами, які беруть участь у справі. З аналізу відносно визначених норм можна зробити висновок про те, що не в усіх випадках вчинення процесуальної дії на розсуд суду є можливим закріплювати мотиви, якими керувався суд у письмовій формі. Розглянуто ознаки дискреційних повноважень суду, якими слід вважати визначення нормами цивільного процесуального права, вчинення конкретної процесуальної дії із застосуванням власного розсуду, вмотивованість вибору варіанта процесуальної поведінки суду, об’єктивованість дискреційного повноваження у визначеній законом формі. Проаналізовано судову практику з питань реалізації дискреційних повноважень суду при вчиненні конкретних процесуальних дій. Зроблено висновок, що в певних випадках суди помилково відносять вчинення певної процесуальної дії до дискреційних повноважень суду. Виділено обсяг дискреційних повноважень суду при розгляді цивільних справ у суді першої інстанції згідно з чинним цивільним процесуальним законодавством за ознаками мовного виразу в нормі цивільного процесуального права, підстав, умов та ініціативи реалізації дискреційних повноважень.
ДО ПИТАННЯ ПРО ЕФЕКТИВНИЙ СУДОВИЙ ЗАХИСТ ПРАВ ДІТЕЙ ВІДПОВІДНО ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ
(Університецькі наукові записки, 2013) Бондаренко-Зелінська Надія Леонтіївна; Bondarenko-Zelinska Nadiia L.
Розглядаються проблеми та перспективи створення ефективного механізму захисту прав дитини шляхом приведення законодавства України у відповідність до стандартів ЄС.
ДО ПИТАННЯ ПРО ОБ’ЄКТИ СЕРВІТУТУ
(Університетські наукові записки, 2019) Чорна Жанна Леонтіївна / Chorna, Z. L.
Сервітут відповідно до цивільного законодавства є правом користування чужим майном для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Законодавець дуже стисло наводить перелік об’єктів сервітуту та містить положення щодо них у різних нормах. Обґрунтовується необхідність дослідження об’єктів сервітуту, серед яких виділяються земельні ділянки, їх частини, інші природні ресурси, інше нерухоме майно. Досліджено питання «інших природних ресурсів» відповідно до чинного законодавства України, до яких належать водні об’єкти, ліси, рослинний і тваринний світ, надра. Водні об’єкти можуть передаватися не лише в користування, а й у власність учасників цивільних правовідносин, і відповідно власники можуть передати їх на праві сервітуту іншим особам. Звертається увага на те, що до земельних сервітутів цілком можна віднести сервітут з метою ведення мисливського господарства, полювання та рибальства. Практична необхідність користування надрами, яка виникає в учасників цивільних правовідносин, спричиняє необхідність врегулювання сервітутних відносин на законодавчому рівні. Право власності на об’єкт незавершеного будівництва відповідно до законодавства підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно і є нерухомим майном, а отже, також може бути об’єктом сервітуту. Майнові комплекси займають особливе місце в системі об’єктів цивільних прав. Хоча до складу підприємства входять не лише нерухомі речі, але й рухомі, а також право на торговельну марку або інше позначення, цей єдиний майновий комплекс є нерухомістю і також може бути об’єктом сервітуту. Звертається увага на необ хідність систематизації норм щодо об’єктів сервітуту та внесення відповідних змін до чинного законодавства
До питання удосконалення нормативного визначення критеріїв якості товарів (робіт, послуг)
(2005) Білоусов Ю. В., Поліщук О.Ю.
До питання удосконалення нормативного визначення критеріїв якості товарів (робіт, послуг)
До проблеми загострення соціальних протиріч в Українській козацькій державі та соціально-економічної політики гетьманського уряду доби Руїни
(Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова, 2021) Стеньгач Надія Олександрівна
У середині XVII століття та під час визвольних змагань гетьман Богдан Хмельницький здійснив важливі зміни в політичному устрої та соціальній структурі українського суспільства. Створювалися умови для розвитку продуктивних сил і зародження буржуазних відносин. Проте гетьман Іван Виговський докорінно змінив напрямок соціальної політики, що призвело до початку громадянської війни в козацькій державі. У своїй статті автор з’ясовує, що, незважаючи на загострення суспільно-політичної ситуації в козацькій Україні, гетьманський уряд наприкінці 50-х — на початку 60-х років XVII століття намагався вести виважену внутрішньополітичну діяльність. Зокрема, Юрій Хмельницький відмовився від курсу Івана Виговського на оновлення дореволюційної моделі соціально-економічних відносин і продовжив основні напрямки політики свого батька. Гетьман наділяв землею монастирі, але стримував зростання землеволодіння шляхти та козацької старшини. Селяни зберігали завойовану на початку Національної революції власність: право успадковувати землю, особисту свободу та право вступати до козацького стану. Клас феодалів продовжував шукати селянство переважно через державний апарат. Уряд підтримував розвиток торгівлі та рибальства; регулював конфлікти між окремими верствами суспільства (старшина і міщани, старшина і духовенство тощо). Намагаючись запобігти соціальному вибуху, Юрій Хмельницький, всупереч рішенню Варшавського сейму 1661 р. наказав усунути шляхту і польську адміністрацію з маєтків. Однак, незважаючи на ці заходи, соціально-економічна ситуація продовжувала погіршуватися. На Правобережній Україні населення потерпало від присутності воїнів і татарських орд, які грабували й спустошували міста й села, а також від напливу шляхти, яка поспішала зайняти їхні маєтки. Соціальна напруга посилилася після того, як сейм 1662 р. заборонив козакам проживати на шляхетських і королівських землях Київського і Брацлавського воєводств і примусив козаків, міщан і селян відбувати феодально-кріпосницьку залежність. На Лівобережжі соціальні протиріччя, крім свавілля російських воєвод, мали ще й внутрішні причини: посилення експлуатації селян, міщан і рядових козаків козацькою старшиною; виховання серед бригадирів кількох груп, що воюють між собою і демагогічними гаслами залучають на свій бік низи. Усе це разом ускладнювало політичне становище Козацької держави та послаблювало сили уряду в боротьбі за збереження територіальної цілісності, що зрештою призвело до її розколу на два гетьманства та втрати незалежності.
ЕВОЛЮЦІЯ РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ УКРАЇНИ-ГЕТЬМАНЩИНИ НАПРИКІНЦІ XVII–XVIII CТ.СТ.
(Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова, 2021) Стеньгач Надія Олександрівна
Процесуально-інституційне оформлення української держави становило складний процес формування державно-управлінського апарату на центральному й місцевому рівнях з одночасним виро бленням механізмів регулювання відносин і між суб’єктами влади, і між її носіями та соціумом. Організаційне ядро держав ного інституту влади сформувалося на правових принципах по літичної організації козацького товариства, яке одночасно стало й середовищем зародження нової української політичної еліти. Українська держава управлялася через взаємодію двох інститу тів — генеральної ради і гетьмана, відносини між якими часто позначалися на ефективності всієї управлінської вертикалі. Ни жчі щаблі її структурної ієрархії становили центральні й міс цеві органи влади — інститути генеральних, полкових і сотенних старшин, війтів і отаманів у сільській місцевості, Генеральна військова канцелярія, Генеральний військовий суд, полкові та со тенні управлінські й судові структури, місцеві ратуші та колегії лавників, копні суди тощо, через які утверджувалася владна мо нополія на регламентацію суспільного життя. Принципом фор мування владних структур виступала виборна система, хоча не рідко пр
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МАЙНОВИХ ІНТЕРЕСІВ УЧАСНИКІВ СПРАВИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ
(Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова, 2018) Гарієвська Мирослава Богданівна / Myroslava HARIIEVSKA
Розглянуто забезпечення майнових інтересів учасників справи в цивільному процесі шляхом вжиття заходів забезпечення позову та зустрічного забезпечення. Запропоновано передбачити в цивільному процесуальному законодавстві обов’язок доказування необхідності вжиття заходів забезпечення позову. Акцентовано увагу на ролі вжиття судом заходів забезпечення позову для належного захисту майнових інтересів учасників справи в цивільному процесі. Визначено критерії, які суд повинен врахувати під час вирішення питання при забезпеченні позову. Виділено такий критерій, як баланс інтересів особи, яка звернулась із заявою про забезпечення позову, й особи, стосовно якої ці заходи можуть бути вжиті. Іншою умовою забезпечення є відповідність розміру вимоги і співмірність виду забезпечення тим наслідкам, які може мати його прийняття для протилежної сторони. Суд також повинен врахувати відповідність заходів забезпечення позову інтересам відповідача, при цьому необхідно звернути увагу на доцільність зустрічного забезпечення позивачем. Розглянуто питання необхідності врахування безпосереднього зв’язку вжиття заходів забезпечення позову та предмета спору, а також достатності заходів за-безпечення позову меті забезпечення позову. Вжиття заходів забезпечення позову не повинно порушувати інтереси відповідача, третіх осіб, а також осіб, які не беруть участі у справі. У кожному конкретному випадку суд повинен забезпечити баланс інтересів усіх учасників справи. Застосування заходів забезпечення позову та зустрічного забезпечення законодавець відносить до дискреційних повноважень суду. Щодо зустрічного забезпечення, то ЦПК України передбачає тільки два випадки, коли забезпечувальні заходи застосовуються обов’язково. В інших випадках застосування зустрічного забезпечення здійснюється на вимогу суду або в разі задоволення клопотання відповідача про зустрічне забезпечення. Запропоновано передбачити у ЦПК України норму про відшкодування шкоди, завданої забезпеченням позову з метою сприяння захисту прав особи, стосовно якої вживаються заходи забезпечення позову.
Забезпечення майнових інтересів учасників справи в цивільному процесі: порівняльно-правовий аспект
(Університетські наукові записки, 2018) Гарієвська Мирослава Богданівна / Myroslava HARIIEVSKA
Розглянуто забезпечення майнових інтересів учасни ків справи в цивільному процесі шляхом вжиття захо дів забезпечення позову та зустрічного забезпечення. Запропоновано передбачити в цивільному процесуаль ному законодавстві обов’язок доказування необхіднос ті вжиття заходів забезпечення позову. Акцентовано увагу на ролі вжиття судом заходів забезпечення по зову для належного захисту майнових інтересів учас ників справи в цивільному процесі. Визначено критерії, які суд повинен врахувати під час вирішення питання при забезпеченні позову. Виділено такий критерій, як баланс інтересів особи, яка звернулась із заявою про за безпечення позову, й особи, стосовно якої ці заходи мо жуть бути вжиті. Іншою умовою забезпечення є від повідність розміру вимоги і співмірність виду забезпе чення тим наслідкам, які може мати його прийняття для протилежної сторони. Суд також повинен враху вати відповідність заходів забезпечення позову інтере- сам відповідача, при цьому необхідно звернути увагу на доцільність зустрічного забезпечення позивачем. Розглянуто питання необхідності врахування безпосе реднього зв’язку вжиття заходів забезпечення позову та предмета спору, а також достатності заходів забезпечення позову меті забезпечення позову. Вжиття заходів забезпечення позову не повинно порушувати ін тереси відповідача, третіх осіб, а також осіб, які не бе руть участі у справі. У кожному конкретному випадку суд повинен забезпечити баланс інтересів усіх учасни ків справи. Застосування заходів забезпечення позову та зустрічного забезпечення законодавець відносить до дискреційних повноважень суду. Щодо зустрічного забезпечення, то ЦПК України передбачає тільки два випадки, коли забезпечувальні заходи застосовуються обов’язково. В інших випадках застосування зустрічно го забезпечення здійснюється на вимогу суду або в разі задоволення клопотання відповідача про зустрічне за безпечення. Запропоновано передбачити у ЦПК Украї ни норму про відшкодування шкоди, завданої забезпе ченням позову з метою сприяння захисту прав особи, стосовно якої вживаються заходи забезпечення позову.

Переглянути

Перегляд Університетські наукові записки за Назва

Результатів на сторінці

Налаштування сортування