БОРОТЬБА ЗА НАЦІОНАЛЬНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ І МІЖНАРОДНИЙ СТАТУС УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII — XVIII СТ.СТ.)
Ескіз недоступний
Дата
2021
Автори
Назва журналу
Номер ISSN
Назва тому
Видавець
Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова
Анотація
Питання кваліфікації статусу України-Гетьманщини зали шається актуальним, адже він не був врегульований юридично і
розглядався сучасниками лише в політичній площині, що зумо вило різні погляди з цієї проблеми в історико-правовій науці.
Встановити правове становище України на кінець XVII — поча ток XVIII ст. можливо на основі україно-російських та російсько польських угод, фактично наявних україно-російських зв’язків, зо крема, вивчаючи інститут гетьмана — глави держави та осно вного носія державного суверенітету. У цьому полягає мета цього
дослідження. Україно-російські угоди або договірні статті другої
половини XVII ст. науковці розглядають як своєрідні конститу ційні акти, джерела державного права України, котрі на основі
козацьких правових звичаїв врегульовували відносини між Украї ною та Росією, а також юридичним чином закріплювали «права і
вільності» козаків, військово-адміністративний устрій, част ково визначали діяльність органів державної влади і управління.
Але, як відомо, україно-російські угоди прямо не вказували на ста тус Української держави, але юридично стверджували фактично
наявні на основі козацького звичаєвого права основні державно правові інститути України, а отже, і її суверенітет. Ці угоди мали характер двостороннього міжнародно-правового акту, де
Військо Запорозьке і Московське царство виступали сторонами
договірного процесу, який супроводжувався властивим для міжна родно-правових відносин узгодженням позицій, врахуванням пот реб та інтересів сторін, встановленням їхніх прав та обов’язків.
Але сторони не були рівноправними контрагентами договору,
адже Військо Запорозьке надавало проєкт угоди, а царський уряд
вносив до нього поправки і ратифікував у формі «пожалування». Російська влада розглядала Україну як невід’ємний складник вла сної держави і намагалася здійснити інкорпорацію її території.
Гетьман та більшість козацької старшини вважали, що Військо
Запорозьке зберігало державний суверенітет і перебувало під про текторатом Росії. Лише події 1708–1709 років змусили україн ську політичну еліту (крім послідовників Івана Мазепи) визнати
автономне правове становище Війська Запорозького у складі Ро сії. Висвітлено основні напрямки в діяльності гетьманської адмі ністрації утвердити суверенітет української влади у внутрішній
і зовнішній політиці протягом другої половини XVII–XVIII cт.ст.
Опис
Автор статті зазначає, що основними напрямками
політичної програми українських гетьманів, спрямованої на суверенітет,
були утвердження гетьмана як носія верховної влади на території Гетьма нщини, поширення його влади на всі соціальні суб’єкти; застосування в ко зацькій Україні норм лише власного права за власної судової системи; ви знання зобов’язань у зовнішньополітичній діяльності лише в рамках реа лізації спільної воєнно-політичної мети та право на відмову від них у випа дку порушення союзником умов договору, участь у міждержавних стосун ках та вплив у Балто- Чорноморському регіоні з метою захисту власних ін тересів; самостійне забезпечення правопорядку в українському суспільстві,
законам і судочинству якого підлягали як і корінні жителі, так і прибульці.