Ласкаво просимо до Електронного архіву Хмельницького університету управління та права імені Леоніда Юзькова!
Електронний архів університету наповнюється наступними матеріалами: наукові публікації працівників та студентів, статті з наукових журналів, навчально-методичні розробки.
Наукові публікації студентів розміщуються за умови наявності рекомендації наукового керівника.
Фонди
Виберіть фонд, щоб переглянути його зібрання.
Нові надходження
Документ
Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво за кримінальним правом України
(Хмельницький університет управління та права, 2015) Захарчук В.М.
У монографії здійснено кримінально-правову характеристику самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва. Проаналізовано стан дослідження питань кримінальної відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво в доктрині кримінального права, досліджено соціальну зумовленість кримінальної відповідальності за такі дії. Здійснено характеристику об’єктивних і суб’єктивних ознак самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва, а також їх кваліфікуючих ознак. Розмежовано досліджувані склади злочинів із суміжними складами злочинів і здійснено їх відмежування від подібних адміністративних деліктів. Сформульовано теоретичні висновки та практичні рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства у сфері кримінальної відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво. Монографія розрахована на науковців, викладачів, аспірантів (ад’юнктів), студентів (курсантів) вищих навчальних закладів, суддів та працівників правоохоронних органів, а також на всіх тих, хто цікавиться проблемними питаннями кримінального права України.
Документ
Поняття та види опосередкованого виконання кримінального правопорушення
(Соціально-економічні відносини в цифровому суспільстві, 2025) Захарчук В.М.
Метою статті є комплексний аналіз поняття та видів опосередкованого виконання кримінального правопорушення, визначення його типових ознак.
Досліджено практику кваліфікації опосередкованого виконання кримінального правопорушення шляхом використання осіб, які не є суб’єктами кримінального правопорушення. Охарактеризовано типові способи опосередкованого вчинення кримінального правопорушення з використанням можливостей юридичної особи. Досліджено механізм вчинення кримінального правопорушення шляхом використання осіб, які мають ознаки загального суб’єкта кримінального правопорушення, але діють невинно, або які діють під впливом непереборного фізичного або психічного примусу. Також охарактеризовано кваліфікацію опосередкованого виконання кримінального правопорушення шляхом використання тварин, властивостей рослин, фізичних явищ, виробничих процесів діяльності механізмів, природних явищ. Виділено типові об’єктивні та суб’єктивні ознаки опосередкованого виконання кримінального правопорушення.
Встановлено, що опосередковане виконання кримінального правопорушення – це випадки використання злочинцем для виконання об’єктивної сторони діяння зусиль інших осіб, які в силу різних причин не підлягають відповідальності за скоєне. Такі випадки ускладнюють процес розслідування кримінального правопорушення і потребують встановлення причинно-наслідкового зв’язку між діями опосередкованого виконавця і наслідками, що настали. Відповідно потрібно встановити належні правові підстави притягнення саме винної особи до кримінальної відповідальності, а не тих осіб, які реально виконали діяння. Адже саме з волі злочинця вчиняється діяння і настають ті наслідки, які є бажаними саме для нього. Опосередковане виконання кримінального правопорушення буде за умови, що об’єктивна сторона кримінального правопорушення не виконується винною особою ні повністю, ні частково. Адже якщо особа виконує хоча б певну частину об’єктивної сторони, то вона виступає виконавцем (співвиконавцем) діяння, а не опосередкованим його виконавцем.
Документ
Court practice of application of criminal legal measures for immediate commitment of a criminal offense
(Socio-economic relations in the digital society, 2023) Omelchuk Oleg; Zakharchuk Viktor
У статті проаналізовано судову практику застосування заходів кримінально-правового характеру за опосередковане виконання кримінального правопорушення.
Встановлено, що суди враховують факт опосередкованого виконання кримінального правопорушення при характеристиці особи винного і визначенні його суспільної небезпечності, а саме призначають більш суворе покарання з переліку альтернативних, або призначають покарання вище нижньої межі. При цьому досить часто суди звільняють таких осіб від відбування покарання з випробуванням. Водночас практично не застосовують загальні види звільнення від кримінальної відповідальності. Це зумовлено тим, що у переважній більшості таким способом вчиняються умисні діяння – нетяжкі злочини, тоді як умовою застосування багатьох видів звільнення від кримінальної відповідальності є вчинення необережного нетяжкого кримінального правопорушення.
Найчастіше випадки вчинення кримінального правопорушення шляхом опосередкованого виконання при використанні малолітньої особи суди кваліфікують по відповідній статті Особливої частини КК України та по ст. 304 КК України як втягнення неповнолітніх у кримінально-протиправну діяльність. Однак досить часто враховують це ще й як обставину, що обтяжує покарання, що є дуже суперечливим. В окремих випадках у разі опосередкованого виконання кримінального правопорушення з використанням малолітньої особи, суди можуть враховувати це лише як обставину, що обтяжує покарання. У тих випадках, коли малолітня особа, яку залучає злочинець до виконання об’єктивної сторони діяння розуміє дійсний характер своїх дій, до такої особи можна застосувати певні примусові заходи виховного характеру.
Такі заходи кримінально-правового характеру, як примусові заходи медичного характеру, примусове лікування, примусові заходи виховного характеру у разі опосередкованого виконання кримінального правопорушення за не мають жодних відмінностей від загального порядку застосування цих заходів до винної особи.
Документ
Поняття та класифікація майна як предмета кримінального правопорушення
(Актуальні питання у сучасній науці, 2025) Захарчук В.М.; Нікіфорова Т.І.
У статті досліджено поняття майна як предмета кримінального правопорушення та його основні ознаки: фізичну (уречевленість майна), економічну (вартість), юридичну (приналежність певному власнику). Залежно від конкретного виду майна такі ознаки можуть відрізнятися, зокрема уречевленість не є обов’язковою ознакою усіх видів майна. Проаналізовано позиції науковців щодо тлумачення понять «право на майно» та «дії майнового характеру». Зроблено висновок, що поняття «майно» у кримінальному праві має свої відмінності порівняно з цивільно-правовим, які зумовлені тим, що майно вступає не як об’єкт правовідносин, а як предмет кримінально-протиправного впливу. Переважно таке майно є уречевленим (фізичним), а кримінально-протиправне діяння здійснюється у зв’язку з його економічною ознакою та може бути у формі викрадення, заволодіння, захоплення, привласнення майна. Також досить часто такий вплив може бути у формі створення (виготовлення) певного виду майна, обіг якого є обмеженим, або у формі негативного пливу на майно – знищення, пошкодження тощо. Поширеними є багато інших способів впливу на майно, в результаті яких воно не змінює свої властивості – зберігання, переве-зення, контрабанда тощо. Майно може виступати тим предметом, який безпосе-редньо цікавить правопорушника, або предметом, який його безпосередньо не цікавить, але шляхом впливу на цей предмет він порушує певні суспільні відносини, заподіює їм істотну шкоду.
Проаналізовано особливості нерухомого майна, як предмета криміналь-ного правопорушення. Таке майно переважно може бути предметом окремих корисливих (шахрайства) та некорисливих кримінальних правопорушень умисне або необережне знищення майна), а також предметом окремих кримі-нальних правопорушень проти безпеки виробництва, громадської безпеки, військових кримінальних правопорушень тощо.
Документ
Взаємодія слідчого та дізнавача із прокурором під час досудового розслідування
(Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова, 2026) Когут І.А.
Дисертаційне дослідження має на меті отримання науково обґрунтованих результатів у вигляді висновків щодо взаємодії слідчого та дізнавача з прокурором під час досудового розслідування, обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення норм чинного кримінального процесуального законодавства, а також розроблення рекомендацій для їх впровадження у практичну діяльність з метою ефективного виконання завдань досудового розслідування та кримінального провадження загалом.
Визначено що поняття «взаємодія» у контексті кримінального провадження є ключовим для розуміння ефективної діяльності суб’єктів сторони обвинувачення, зокрема слідчого, дізнавача та прокурора. Дослідження взаємодії цих суб’єктів зосереджено на їхній узгодженій діяльності під час досудового розслідування, що ґрунтується на кримінально-процесуальному законодавстві України. Взаємодія розглядається як погоджена діяльність, спрямована на досягнення спільної мети – забезпечення законності, збирання доказів та виконання процесуальних дій.
Встановлено, що законність взаємодії, можливість взаємодії виключно в межах кримінально-процесуальних правовідносин, визначене коло суб’єктів взаємодії, наявність часових меж взаємодії, погодження дій суб’єктів взаємодії, наявність спільної мети взаємодії, відповідність взаємодії загальним засадам кримінального провадження, здійснення взаємодії у визначених формах, те, що диференційовані механізми взаємодії випливають з норм кримінально-процесуального законодавства є основними ознаками такої взаємодії. Зазначено, що взаємодія не лише сприяє ефективному розслідуванню, але й забезпечує дотримання прав і свобод учасників провадження. Відсутність чіткого нормативного закріплення поняття «взаємодія» в КПК України компенсується теоретичними напрацюваннями. Запропоновано доповнити КПК України положеннями про взаємодію як одну із засад кримінального провадження.
У роботі проведено порівняльно-правовий аналіз взаємодії слідчого, дізнавача та прокурора на стадії досудового розслідування за кримінально-процесуальним законодавством країн ЄС, що сприяє вдосконаленню законодавства України в контексті євроінтеграції. Дослідження порівнює європейські норми з Кримінальним процесуальним кодексом України, виявляючи їхні переваги, недоліки та перспективи гармонізації. Аналіз законодавства країн ЄС виявив три моделі взаємодії: 1) прокурор самостійно проводить розслідування в окремих випадках; 2) прокурор здійснює процесуальне керівництво розслідуванням, яке проводять органи досудового розслідування; 3) органи досудового розслідування проводять розслідування автономно під наглядом прокурора. Найпоширенішою є друга модель.
У контексті розгляду історичного досвіду взаємодії слідчого, дізнавача та прокурора у кримінальному провадженні показано еволюцію їхніх ролей. У Київській Русі розслідування проводила община без спеціалізованих органів. Судова реформа 1864 року в Російській імперії розмежувала функції слідчого та прокурора. Після здобуття незалежності України КПК 2012 року посилив роль прокурора як процесуального керівника, обмеживши самостійність слідчого, що викликало дискусії щодо балансу повноважень.
Запропоновано періодизацію розвитку взаємодії між слідчим та дізнавачем з прокурором: 1) період громадських розслідувань (ХІ-ХVI ст.ст.) – розслідування здійснювалися громадою або місцевою владою за відсутності спеціалізованих органів; 2) виникнення спеціалізованих ролей (ХVI-XIX ст.ст.) – з’явилися перші окремі функції, як-от військовий осавул у Запорізькій Січі та судовий слідчий у Російській імперії, а також почала формуватися роль прокурора; 3) централізований контроль та нагляд (XIX-XX ст.ст.) – роль прокурора розширилася до нагляду за розслідуваннями, а слідчі органи стали більш централізованими; 4) радянський період (1917-1991) – прокуратура домінувала як у розслідуванні, так і в нагляді, інтегруючи в собі слідчі функції; 5) пострадянський період (1991-2012) – поступове відокремлення слідства від прокуратури; Конституція України 1996 року передбачає передачу функції досудового розслідування від прокуратури іншим органам; прокурор зберігає широкі наглядові повноваження; взаємодія залишається ієрархічною, проте з’являються елементи процесуальної самостійності слідчого; 6) сучасний період (2012–по теперішній час) – прийняття КПК України 2012 року; запроваджено інститут процесуального керівництва досудовим розслідуванням; активно впроваджуються цифрові інструменти взаємодії (ЄРДР, «іКейс» тощо); триває дискусія про оптимальне співвідношення «процесуального керівництва» та «нагляду».
У роботі визначено та деталізовано перешкоди, що ускладнюють взаємодію слідчого, дізнавача та прокурора під час досудового розслідування: 1) прогалини в нормативно-правовому регулюванні, зокрема неуніфікована термінологія та суперечності між законодавчими актами; 2) психологічні чинники: розбіжності у сприйнятті ролей, слабка комунікація, вплив внутрішніх переконань; 3) організаційні проблеми: перевантаженість прокурорів (до 190 проваджень на одного у 2022 році), брак досвіду, обмежені можливості навчання та неефективний обмін інформацією; 4) недостатність доктринального обґрунтування вдосконалення взаємодії.
Розглянуто, що науковці виділяють процесуальну та організаційну форми взаємодії, де процесуальна форма чітко регламентується КПК України, а організаційна – відомчими актами. Обґрунтовано необхідність використання поняття «організаційно-правова форма» для позначення організаційної форми взаємодії. Процесуальна форма взаємодії базується на положеннях КПК України, охоплює надання прокурором доручень і вказівок, погодження прокурором клопотань, погодження та затвердження процесуальних документів, скасування незаконних постанов слідчого чи дізнавача. Ці механізми забезпечують узгодженість дій, законність та оперативність розслідування. Організаційно-правова форма взаємодії базується на положеннях здебільшого відомчих нормативно-правових актів. Ця форма інтегрує процесуальні норми з організаційними заходами, забезпечуючи чіткий розподіл обов’язків, оперативний обмін інформацією та спільне планування дій. Пропонується розробити наказ Офісу Генерального прокурора «Про організацію взаємодії слідчих і дізнавачів із прокурорами під час досудового розслідування», який включатиме: 1) визначення мети, принципів і механізмів взаємодії; 2) регламентацію спільного планування, обміну інформацією та координації, включаючи особливості воєнного стану; 3) положення про підвищення кваліфікації через спільні тренінги; 4) механізми контролю за виконанням; 5) стандарти взаємодії як додаток. Цей документ сприятиме уніфікації підходів, підвищенню ефективності розслідування та адаптації до сучасних викликів, забезпечуючи законність і результативність кримінального провадження.
Встановлено, що ефективність досудового розслідування залежить від злагодженої взаємодії слідчого, дізнавача та прокурора, однак протиправні рішення, дії чи бездіяльність цих суб’єктів можуть ускладнити або унеможливити досягнення цілей кримінального провадження. Визначено критерії, за якими можна відмежувати правопорушення, вчинені під час взаємодії, від правопорушень, вчинених не під час взаємодії, до яких можна віднести такі критерії: процесуальної залежності діяння; безпосереднього причинно-наслідкового зв’язку між діяннями суб’єктів; спрямованості суб’єктивної сторони на відносини взаємодії.
Юридична відповідальність реалізується через кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та цивільно-правову відповідальність (за моральну чи майнову шкоду). Кримінально-процесуальна відповідальність, попри свою правовідновлювальну спрямованість, є недостатньо врегульованою в КПК України, що створює ризик довільного тлумачення норм. Заходи, такі як скасування незаконних рішень чи відсторонення слідчого, не завжди мають превентивний ефект.
Аналіз статистичних даних свідчить про значну кількість скарг на дії чи бездіяльність слідчих і прокурорів, що підтверджує актуальність проблеми. Розглянувши юридичну відповідальність слідчого та дізнавача, констатовано, що кримінальна відповідальність, як найсуворіший вид, застосовується за умисні порушення, але її використання обмежене принципом ultima ratio, який вимагає вичерпання менш суворих санкцій. Раніше передбачалася кримінальна відповідальність за невиконання вказівок прокурора, але її виключення через низьке застосування та критику за нечіткість і надмірний вплив прокурора було виправданим. Адміністративна відповідальність за ст. 1858 КУпАП має потенціал для регулювання невиконання вказівок прокурора, але судова практика демонструє неоднозначне трактування понять «законна вимога» та «письмова вказівка». Для вирішення цієї проблеми пропонується доповнити ст. 1858 КУпАП частиною третьою, яка встановить відповідальність слідчого та дізнавача за невиконання письмових вказівок прокурора. Дисциплінарна відповідальність обмежена службовою підлеглістю та недостатньою незалежністю дисциплінарних комісій, що знижує її ефективність у контексті взаємодії з прокурором. Кримінально-процесуальна відповідальність (скасування рішень, відсторонення від розслідування) має правовідновлювальний характер, але не завжди створює превентивний ефект через відсутність значних санкцій. Цивільно-правова відповідальність застосовується за завдання моральної чи майнової шкоди, однак її використання як інструменту може бути ускладеним. Для підвищення ефективності пропонується внести зміни до ст. 40 та 401 КПК України, чітко визначивши відповідальність за порушення під час взаємодії з прокурором.
Визначено, що прокурор, як процесуальний керівник, впливає на результати розслідування, тому його дії чи бездіяльність, такі як несвоєчасне погодження клопотань, ненадання письмових вказівок чи необґрунтована відмова у затвердженні підозр, можуть призводити до порушень прав учасників і затягування провадження. Юридична відповідальність прокурора охоплює кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, цивільно-правову та кримінально-процесуальну форми. Кримінальна відповідальність (наприклад, ст. 367 КК України «Службова недбалість») застосовується за умисні або необережні дії, що завдали істотної шкоди, але ускладнена суб’єктивністю оцінки моральної шкоди. Адміністративна відповідальність не передбачає спеціального складу адміністративного правопорушення, вчиненого під час взаємодії. Дисциплінарна відповідальність є найпоширенішою і застосовується за невиконання службових обов’язків, зокрема неефективне процесуальне керівництво, як підтверджують рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів. Цивільно-правова відповідальність настає за завдання моральної чи майнової шкоди, але її застосування ускладнене необхідністю доведення шкоди та причинного зв’язку. Кримінально-процесуальна відповідальність включає заміну прокурора або скасування його рішень, але ці заходи мають переважно правовідновлювальний характер і не завжди тягнуть негативні наслідки для прокурора.