Ласкаво просимо до Електронного архіву Хмельницького університету управління та права імені Леоніда Юзькова!
Електронний архів університету наповнюється наступними матеріалами: наукові публікації працівників та студентів, статті з наукових журналів, навчально-методичні розробки.
Наукові публікації студентів розміщуються за умови наявності рекомендації наукового керівника.
Фонди
Виберіть фонд, щоб переглянути його зібрання.
Нові надходження
Документ
Взаємодія слідчого та дізнавача із прокурором під час досудового розслідування
(Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова, 2026) Когут І.А.
Дисертаційне дослідження має на меті отримання науково обґрунтованих результатів у вигляді висновків щодо взаємодії слідчого та дізнавача з прокурором під час досудового розслідування, обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення норм чинного кримінального процесуального законодавства, а також розроблення рекомендацій для їх впровадження у практичну діяльність з метою ефективного виконання завдань досудового розслідування та кримінального провадження загалом.
Визначено що поняття «взаємодія» у контексті кримінального провадження є ключовим для розуміння ефективної діяльності суб’єктів сторони обвинувачення, зокрема слідчого, дізнавача та прокурора. Дослідження взаємодії цих суб’єктів зосереджено на їхній узгодженій діяльності під час досудового розслідування, що ґрунтується на кримінально-процесуальному законодавстві України. Взаємодія розглядається як погоджена діяльність, спрямована на досягнення спільної мети – забезпечення законності, збирання доказів та виконання процесуальних дій.
Встановлено, що законність взаємодії, можливість взаємодії виключно в межах кримінально-процесуальних правовідносин, визначене коло суб’єктів взаємодії, наявність часових меж взаємодії, погодження дій суб’єктів взаємодії, наявність спільної мети взаємодії, відповідність взаємодії загальним засадам кримінального провадження, здійснення взаємодії у визначених формах, те, що диференційовані механізми взаємодії випливають з норм кримінально-процесуального законодавства є основними ознаками такої взаємодії. Зазначено, що взаємодія не лише сприяє ефективному розслідуванню, але й забезпечує дотримання прав і свобод учасників провадження. Відсутність чіткого нормативного закріплення поняття «взаємодія» в КПК України компенсується теоретичними напрацюваннями. Запропоновано доповнити КПК України положеннями про взаємодію як одну із засад кримінального провадження.
У роботі проведено порівняльно-правовий аналіз взаємодії слідчого, дізнавача та прокурора на стадії досудового розслідування за кримінально-процесуальним законодавством країн ЄС, що сприяє вдосконаленню законодавства України в контексті євроінтеграції. Дослідження порівнює європейські норми з Кримінальним процесуальним кодексом України, виявляючи їхні переваги, недоліки та перспективи гармонізації. Аналіз законодавства країн ЄС виявив три моделі взаємодії: 1) прокурор самостійно проводить розслідування в окремих випадках; 2) прокурор здійснює процесуальне керівництво розслідуванням, яке проводять органи досудового розслідування; 3) органи досудового розслідування проводять розслідування автономно під наглядом прокурора. Найпоширенішою є друга модель.
У контексті розгляду історичного досвіду взаємодії слідчого, дізнавача та прокурора у кримінальному провадженні показано еволюцію їхніх ролей. У Київській Русі розслідування проводила община без спеціалізованих органів. Судова реформа 1864 року в Російській імперії розмежувала функції слідчого та прокурора. Після здобуття незалежності України КПК 2012 року посилив роль прокурора як процесуального керівника, обмеживши самостійність слідчого, що викликало дискусії щодо балансу повноважень.
Запропоновано періодизацію розвитку взаємодії між слідчим та дізнавачем з прокурором: 1) період громадських розслідувань (ХІ-ХVI ст.ст.) – розслідування здійснювалися громадою або місцевою владою за відсутності спеціалізованих органів; 2) виникнення спеціалізованих ролей (ХVI-XIX ст.ст.) – з’явилися перші окремі функції, як-от військовий осавул у Запорізькій Січі та судовий слідчий у Російській імперії, а також почала формуватися роль прокурора; 3) централізований контроль та нагляд (XIX-XX ст.ст.) – роль прокурора розширилася до нагляду за розслідуваннями, а слідчі органи стали більш централізованими; 4) радянський період (1917-1991) – прокуратура домінувала як у розслідуванні, так і в нагляді, інтегруючи в собі слідчі функції; 5) пострадянський період (1991-2012) – поступове відокремлення слідства від прокуратури; Конституція України 1996 року передбачає передачу функції досудового розслідування від прокуратури іншим органам; прокурор зберігає широкі наглядові повноваження; взаємодія залишається ієрархічною, проте з’являються елементи процесуальної самостійності слідчого; 6) сучасний період (2012–по теперішній час) – прийняття КПК України 2012 року; запроваджено інститут процесуального керівництва досудовим розслідуванням; активно впроваджуються цифрові інструменти взаємодії (ЄРДР, «іКейс» тощо); триває дискусія про оптимальне співвідношення «процесуального керівництва» та «нагляду».
У роботі визначено та деталізовано перешкоди, що ускладнюють взаємодію слідчого, дізнавача та прокурора під час досудового розслідування: 1) прогалини в нормативно-правовому регулюванні, зокрема неуніфікована термінологія та суперечності між законодавчими актами; 2) психологічні чинники: розбіжності у сприйнятті ролей, слабка комунікація, вплив внутрішніх переконань; 3) організаційні проблеми: перевантаженість прокурорів (до 190 проваджень на одного у 2022 році), брак досвіду, обмежені можливості навчання та неефективний обмін інформацією; 4) недостатність доктринального обґрунтування вдосконалення взаємодії.
Розглянуто, що науковці виділяють процесуальну та організаційну форми взаємодії, де процесуальна форма чітко регламентується КПК України, а організаційна – відомчими актами. Обґрунтовано необхідність використання поняття «організаційно-правова форма» для позначення організаційної форми взаємодії. Процесуальна форма взаємодії базується на положеннях КПК України, охоплює надання прокурором доручень і вказівок, погодження прокурором клопотань, погодження та затвердження процесуальних документів, скасування незаконних постанов слідчого чи дізнавача. Ці механізми забезпечують узгодженість дій, законність та оперативність розслідування. Організаційно-правова форма взаємодії базується на положеннях здебільшого відомчих нормативно-правових актів. Ця форма інтегрує процесуальні норми з організаційними заходами, забезпечуючи чіткий розподіл обов’язків, оперативний обмін інформацією та спільне планування дій. Пропонується розробити наказ Офісу Генерального прокурора «Про організацію взаємодії слідчих і дізнавачів із прокурорами під час досудового розслідування», який включатиме: 1) визначення мети, принципів і механізмів взаємодії; 2) регламентацію спільного планування, обміну інформацією та координації, включаючи особливості воєнного стану; 3) положення про підвищення кваліфікації через спільні тренінги; 4) механізми контролю за виконанням; 5) стандарти взаємодії як додаток. Цей документ сприятиме уніфікації підходів, підвищенню ефективності розслідування та адаптації до сучасних викликів, забезпечуючи законність і результативність кримінального провадження.
Встановлено, що ефективність досудового розслідування залежить від злагодженої взаємодії слідчого, дізнавача та прокурора, однак протиправні рішення, дії чи бездіяльність цих суб’єктів можуть ускладнити або унеможливити досягнення цілей кримінального провадження. Визначено критерії, за якими можна відмежувати правопорушення, вчинені під час взаємодії, від правопорушень, вчинених не під час взаємодії, до яких можна віднести такі критерії: процесуальної залежності діяння; безпосереднього причинно-наслідкового зв’язку між діяннями суб’єктів; спрямованості суб’єктивної сторони на відносини взаємодії.
Юридична відповідальність реалізується через кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та цивільно-правову відповідальність (за моральну чи майнову шкоду). Кримінально-процесуальна відповідальність, попри свою правовідновлювальну спрямованість, є недостатньо врегульованою в КПК України, що створює ризик довільного тлумачення норм. Заходи, такі як скасування незаконних рішень чи відсторонення слідчого, не завжди мають превентивний ефект.
Аналіз статистичних даних свідчить про значну кількість скарг на дії чи бездіяльність слідчих і прокурорів, що підтверджує актуальність проблеми. Розглянувши юридичну відповідальність слідчого та дізнавача, констатовано, що кримінальна відповідальність, як найсуворіший вид, застосовується за умисні порушення, але її використання обмежене принципом ultima ratio, який вимагає вичерпання менш суворих санкцій. Раніше передбачалася кримінальна відповідальність за невиконання вказівок прокурора, але її виключення через низьке застосування та критику за нечіткість і надмірний вплив прокурора було виправданим. Адміністративна відповідальність за ст. 1858 КУпАП має потенціал для регулювання невиконання вказівок прокурора, але судова практика демонструє неоднозначне трактування понять «законна вимога» та «письмова вказівка». Для вирішення цієї проблеми пропонується доповнити ст. 1858 КУпАП частиною третьою, яка встановить відповідальність слідчого та дізнавача за невиконання письмових вказівок прокурора. Дисциплінарна відповідальність обмежена службовою підлеглістю та недостатньою незалежністю дисциплінарних комісій, що знижує її ефективність у контексті взаємодії з прокурором. Кримінально-процесуальна відповідальність (скасування рішень, відсторонення від розслідування) має правовідновлювальний характер, але не завжди створює превентивний ефект через відсутність значних санкцій. Цивільно-правова відповідальність застосовується за завдання моральної чи майнової шкоди, однак її використання як інструменту може бути ускладеним. Для підвищення ефективності пропонується внести зміни до ст. 40 та 401 КПК України, чітко визначивши відповідальність за порушення під час взаємодії з прокурором.
Визначено, що прокурор, як процесуальний керівник, впливає на результати розслідування, тому його дії чи бездіяльність, такі як несвоєчасне погодження клопотань, ненадання письмових вказівок чи необґрунтована відмова у затвердженні підозр, можуть призводити до порушень прав учасників і затягування провадження. Юридична відповідальність прокурора охоплює кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, цивільно-правову та кримінально-процесуальну форми. Кримінальна відповідальність (наприклад, ст. 367 КК України «Службова недбалість») застосовується за умисні або необережні дії, що завдали істотної шкоди, але ускладнена суб’єктивністю оцінки моральної шкоди. Адміністративна відповідальність не передбачає спеціального складу адміністративного правопорушення, вчиненого під час взаємодії. Дисциплінарна відповідальність є найпоширенішою і застосовується за невиконання службових обов’язків, зокрема неефективне процесуальне керівництво, як підтверджують рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів. Цивільно-правова відповідальність настає за завдання моральної чи майнової шкоди, але її застосування ускладнене необхідністю доведення шкоди та причинного зв’язку. Кримінально-процесуальна відповідальність включає заміну прокурора або скасування його рішень, але ці заходи мають переважно правовідновлювальний характер і не завжди тягнуть негативні наслідки для прокурора.
Документ
ЕКОНОМІКО-МАТЕМАТИЧНІ МЕТОДИ ТА МОДЕЛІ Навчально-методичний посібник
(Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова, 2025) Алескерова Ю.В.; Вільчинська Н.Л.; Крушинська А.В.; Фасолько Т.М.
У навчально-методичному посібнику розкрито теоретичні та прикладні засади економікоматематичного моделювання соціально-економічних процесів. Систематизовано підходи до
формування статистичної бази економіко-математичного аналізу. Окремі розділи присвячено методам
і моделям економічного прогнозування, включаючи якісні та кількісні підходи, статистичні й
економетричні моделі, а також питанням оцінювання точності прогнозів і вибору оптимальних
моделей. Викладено основи імітаційного моделювання, методи вимірювання та моделювання
взаємозв’язків в економічних процесах, зокрема кореляційному та регресійному аналізу, а також
індексному методу як інструменту аналізу динаміки та структурних зрушень економічних явищ.
Посібник містить індивідуальні та практичні завдання, що сприяють формуванню у здобувачів
вищої освіти навичок застосування економіко-математичних методів для аналізу, моделювання,
прогнозування та обґрунтування управлінських рішень. Матеріал базується на узагальненні
вітчизняного та зарубіжного наукового доробку.
Навчально-методичний посібник призначений для здобувачів вищої освіти економічних
спеціальностей.
Документ
HISTORICAL ASPECTS OF THE DEVELOPMENT OF INSTITUTIONAL REPOSITORIES IN HIGHER EDUCATIONAL INSTITUTIONS OF UKRAINE
(Історія науки і біографістика, № 1, 2026, 2026) Федоришина Л.І.; Алескерова Ю.В.; Дудкевич Н.Г.; FEDORYSHYNА Lidiіa; ALESKEROVA Yuliia; DUDKEVYCH Nataliia
Метою статті є аналіз історичних аспектів становлення та розвитку інституційних репозиторіїв у закладах вищої освіти України, а також
визначення особливостей внесення та організації науково-освітньої інформації в цих цифрових ресурсах в умовах цифровізації та реалізації принципів відкритої науки.
Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні історикологічного, системного, порівняльного та структурно-функціонального методів, аналізі нормативно-правових актів у сфері освіти й науки, а також узагальненні практичного досвіду функціонування інституційних репозиторіїв. Емпіричну базу дослідження становлять інституційні репозиторії Хмельницького університету управління та права імені Леоніда Юзькова, Вінницького національного аграрного університету та Вінницького гуманітарнопедагогічного коледжу закладу вищої освіти комунальної форми власності.
У статті визначено основні етапи еволюції інституційних репозиторіїв –від перших електронних архівів наукових матеріалів до сучасних
стандартизованих інформаційних систем, що функціонують на основі міжнародних протоколів обміну даними та метаданих. Здійснено орівняльний аналіз типів репозиторіїв, їх функціонального призначення, змістового наповнення та програмно-технічних платформ, зокрема Ubuntu/MySQL і DSpace. Обґрунтовано відмінності у пріоритетах використання репозиторіїв університетського та коледжного рівнів.
Встановлено, що ефективність інституційних репозиторіїв значною мірою залежить від якості метаданих, дотримання вимог авторського права, процедур модерації та рівня цифрових компетентностей учасників освітнього процесу. Доведено, що інституційні репозиторії є важливим інструментом абезпечення відкритого доступу до результатів наукової та освітньої діяльності, підвищення академічної видимості ЗВО та інтеграції України у міжнародний науковий простір.
Зроблено висновок, що подальший розвиток інституційних репозиторіїв потребує вдосконалення нормативно-організаційного забезпечення, стандартизації процесів наповнення, розширення використання міжнародних платформ та активнішої інтеграції репозиторіїв у освітній і науково-дослідний процес
Документ
Форми протиправного впливу на майно за КК України
(Наукові інновації та передові технології, 2025) Нікіфорова Т.І.; Захарчук В.М.
У статті проаналізовано зміст і значення термінів «протиправний вплив на майно» та «форми протиправного впливу на майно». Зазначені терміни не є нормативно-визначеним та загальноприйнятим в доктрині кримінального права, проте найширше відображає комплекс суспільно-небезпечних діянь, передбачених КК України, предметом яких є майно.
Зроблено висновок, що поняття «форми протиправного впливу на майно» є збірним поняттям, що охоплює усі, передбачені КК діяння, якими заподіюється істотна шкода або створюється загроза її заподіяння відносинам власності, а саме предметом яких є майно у найширшому розумінні, як рухоме та нерухоме майно (речі), право на майно, дії майнового характеру. Об’єктом цього наукового дослідження стали такі наскрізні кримінально-правові поняття як «викрадення», «заволодіння», «знищення», «пошкодження» майна та їх співвідношення з іншими подібними термінами, вжитими в окремих статтях КК. Аргументовано, що «заволодіння» охоплює такі форми протиправного випливу на майно, які пов’язані з оберненням майна на користь винного чи третіх осіб, в тому числі «викрадення».
В свою чергу «викрадення» включає лише три форми – крадіжку, грабіж та розбій. Щодо тлумачення термінів «знищення» та «пошкодження» в доктрині спостерігається відносна єдність, проте проблемою є їх співвідношення з такими поняттями як «руйнування», «зруйнування», «втрата», «зіпсування» майна.
Зроблено висновок, що «втрата» є поняттям, яке частково перетинається із «знищенням», однак є ширшим за своїм змістом. «Руйнування», «зруйнування» та «зіпсування» є різновидами знищення та пошкодження та підлягають вилученню з кримінального законодавства. Задля досягнення єдності судової практики та правової визначенні усі проаналізовані поняття потребують роз’яснення на рівні законодавства або рішень Верховного Суду, яке буде мати однакове значення для всіх складів кримінальних правопорушень.
Документ
Кваліфікуючі ознаки порушення санітарних правил і норм щодо запобігання інфекційним хворобам та масовим отруєнням
(Наукові перспективи, 2025) Захарчук В.М.
Стаття присвячена аналізу кваліфікуючих ознак складу кримінального правопорушення, що передбачене в ст. 325 Кримінального кодексу України, а саме – порушення правил та норм, встановлених з метою запобігання епідемічним та іншим інфекційним хворобам, а також масовим неінфекційним захворюванням (отруєнням) і боротьби з ними, що спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки.
Певний час норми статті 325 КК України переважно були спрямовані на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) та на покарання винних осіб. Однак в останні роки ця стаття переважно регулює ті ж відносини, що й до пандемії, а саме відносини щодо запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, а також гострих неінфекційних хвороб та харчових отруєнь.
Обов’язковою умовою відповідальності є наслідки у вигляді реального поширення епідемії, інфекційних та інших неінфекційних захворювань (отруєнь), або реальна загроза поширення епідемії, інфекційних та інших неінфекційних захворювань (отруєнь). Зважаючи на те, що склад кримінального правопорушення є матеріальним, потрібно встановити, що порушення певних правил було причинно пов’язано або з поширенням епідемій, інших інфекційних захворювань або масових неінфекційних захворювань (отруєнь) на певній території України, або зі створенням реальної загрози такого поширення.
У статті вказано на недосконалість законодавчого конструювання такої кваліфікуючої ознаки, як «спричинення загибелі людей» та запропоновано її змінити на «загибель кількох осіб». Саме таке формулювання дозволить чіткіше встановити наслідки діяння та сприятиме уніфікації термінології у Кримінальному кодексі України.
Проаналізовано зміст іншої кваліфікуючої ознаки «спричинення інших тяжких наслідків» та запропоновано її розуміти як смерть однієї особи, спричинення тяжких тілесних ушкоджень одній чи кільком особам; спричинення середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом або більше особам; зараження захворюванням великої кількох осіб.