Захист права власності юридичних осіб в практиці Європейського суду з прав людини
Ескіз недоступний
Дата
2021-09-04
Автори
Назва журналу
Номер ISSN
Назва тому
Видавець
Анотація
Іваницький А.М. Захист права власності юридичних осіб в практиці Європейського суду з прав людини. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 Право. – Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова Хмельницької обласної ради, Хмельницький, 2021.
Дисертація є комплексним науковим дослідженням цивільно–правового регулювання захисту права власності юридичних осіб через призму практики Європейського суду з прав людини, під час якого виокремлено та встановлено особливості, що характеризують такий захист, а також розроблено та сформульовано пропозицій щодо удосконалення національного цивільного законодавства України з метою підвищення ефективності захисту права власності юридичних осіб на національному рівні.
За результатами дисертаційного дослідження виокремлено конкретні ознаки неурядової організації, яким має відповідати юридична особа, яка звертається за захистом своїх цивільних прав до Європейського суду з прав людини, а саме: завдання та мета створення не повинні бути пов’язані з державним, публічним управлінням, вказаною юридичною особою не здійснюються функції державної влади, державного управління, публічного управління або їхньої частини, залежно від порядку створення це має бути юридична особа приватного права.
Удосконалено наукову ідею щодо необхідності приведення у відповідність та автентичності перекладу статті першої Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на українську мову та уточнення заголовку статті першої Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як «Захист права власності» в офіційному перекладі на українську мову.
Запропоновано авторську додаткову ознаку концепції «майна» – ефективність користування такого майна, проте яка виникає лише щодо майна юридичної особи. Така ознака пояснюється тим, що саме вказані суб’єкти використовують майно з необхідним рівнем забезпечення для досягнення певного необхідного та бажаного результату, прогнозованого ефекту, результативного процесу, проєкту та, відповідно, за умови відсутності вказаного явища зазнають певних негативних наслідків на у вигляді зменшення обсягу діяльності або навіть припинення своєї діяльності.
Запропоновано авторську класифікацію форм захисту права власності юридичних осіб залежно від ієрархії юрисдикцій, а саме: виділено національну й міжнародну форму захисту, до останньої якої було віднесено захист, який здійснюються міжнародними установами, організаціями, членом яких є Україна, або безпосередньо, або через відповідні судові установи, в тому числі, Європейським судом з прав людини та окремо виділено щодо останнього специфічні ознаки як форми захисту права власності юридичних осіб: наднаціональність, найвища та остаточна юридична сила рішення, субсидіарність.
У дослідженні набуло подальшого розвитку класифікація способів захисту цивільних прав Європейським судом з прав людини та запропоновано такі критерії класифікації: за суб’єктним складом заявників (особи, неурядові організації, зокрема юридичні особи, або групи осіб); за характером цивільних прав, що захищаються (майнові, немайнові права або майнові та немайнові права); залежно від характеру негативного впливу на цивільне право (правопорушення, протиправні дії держави, інших суб’єктів які не визнаються суб’єктами злочину чи адміністративного правопорушення).
Сформульована позиція, що здійснення юридичною особою права власності як окремого цивільного права та здійснення юридичною особою свого суб’єктивного цивільного права є рівнозначними за змістом та насиченням, адже в результаті такого здійснення потреба юридичної особи у матеріальних благах задовольняються через можливості, які виявляються саме під час здійснення такого суб’єктивного права власності, тобто, таке здійснення юридичною особою свого суб’єктивного права власності виражається як квінтесенція самого права власності.
У дисертаційні роботі доведено тотожність понять «обмеження права власності юридичних осіб» та «обмеження здійснення права власності юридичних осіб», зважаючи на те, що вони характеризують певні активні дії, поведінку через запровадження певних дозволів, заборон, обмежень, які фактично ускладнюють здійснення юридичною особою свого суб’єктивного права власності, внаслідок звуження змісту та/або обсягу суб’єктивного права власності такої юридичної особи.
Зроблено висновок про те, що втручанням держави у право власності юридичних осіб в контексті практики Європейського суду з прав людини є поведінка, яка характеризується активними діями із звуження змісту та/або обсягу суб’єктивного права власності юридичної особи, та, як наслідок, обмеження здійснення права власності нею, що має відповідати межам правомірності такого втручання.
Обґрунтовано позицію щодо відповідності дій держави під час втручання у право власності юридичної особи межам правомірного втручання, зокрема, виокремлено та встановлено такі основні вимоги: законність, врахування інтересу суспільства та дотримання справедливої рівноваги.
Розкрито змістове насичення вимоги «законності», яка ставиться до меж правомірного втручання держави у право власності юридичних осіб, яка має відповідати таким критеріям: доступності, чіткості та передбачуваності наслідків його застосування, а також закону, який знаходиться в основі такої вимоги, має відповідати принципу верховенства права.
Під час дослідження дістало подальшого розвитку наукова думка щодо неможливості формування конкретних та чітких критеріїв, які Європейський суд з прав людини бере до уваги під час здійснення оцінки та співвідношення приватного та суспільного інтересу в аспекті врахування «інтересу суспільства». Така вимога ставиться Європейським судом з прав людини до меж правомірного втручання у право власності юридичних осіб, зважаючи на те, що в кожному конкретному випадку беруться до уваги усі істотні та індивідуальні обставини фабули справи. Тому для Європейського суду з прав людини важливим є дослідження та врахування «інтересу суспільства» щоразу у межах нової справи.
Встановлено розуміння правової природи практики Європейського суду з прав людини як усталеної судової практики або прецеденту романо–германської правової системи, адже Європейський суд з прав людини фактично здійснює динамічну правозастосовну та правоінтерпретаційну діяльність щодо положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в умовах сьогодення та з метою забезпечення однієї із цілей прийняття вказаного міжнародного договору – ефективний захист прав власності юридичної особи.
З’ясовано, що національна судова система та практика найвищих національних судових інстанції, в особі Верховного Суду, у сфері захисту прав власності юридичних осіб рухається в напрямку ототожнення своєї практики як квазі–прецедентної, що характерно для практики Європейського суду з прав людини та, відповідно, Верховний Суд здійснює формування власної єдиної правозастосовчої практики щодо таких категорій спорів, що, сприяє розвитку національної судової системи у напрямку проєвропейських стандартів, принципів та цінностей.
Запропоновано наукову позицію, що практика Європейського суду з прав людини має застосовуватись національними судами під час здійснення судочинства у справах щодо захисту прав власності юридичних осіб як невід’ємний елемент національного цивільного законодавства, шляхом звернення до змісту статті першої Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, правової позиції Європейського суду з прав людини щодо змісту статті першої Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та одночасного здійснення самостійного тлумачення норм статті першої Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, тим самим створюючи власне праворозуміння положення статті першої Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та розвиваючи національну судову практику.