Перегляд за Автор "Ромась М.І."

Зараз показуємо 1 - 2 з 2
  • Ескіз недоступний
    Документ
    ДОГОВІР УПРАВЛІННЯ СПАДЩИНОЮ В УКРАЇНІ ТА КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ
    (Наукові записки, 2024) Hrynko Svitlana; Romas Mariia; Гринько С. Д.; Ромась М.І.
    Стаття присвячена порівняльно-правовому аналізу законодавчого регулювання договору управління спадщиною у країнах Європейського Союзу та Україні. Починаючи з України, було встановлено, що договір правління спадщиною укладається лише якщо у складі спадщини є майно, яке потребує управління та відсутні спадкоємці або виконавець заповіту. Виявлено колізію між регулюванням управлінням майном у Цивільному кодексі України та законі України «Про нотаріат», яким досить розгорнуто регулюється питання управління спадщиною, однак можливість укладення договору управління спадщиною передбачена лише, якщо у складі спадщини є корпоративні права для управління ними. Вказано, що договір управління спадщиною не є різновидом договору управління майном, який регулюється главою 70 Цивільного кодексу України, хоча мають певні спільні ознаки. Проаналізоване цивільне законодавство країн Європейського Союзу передбачає встановлення управління спадщиною переважно судом, без укладення договору про управління спадщиною. Німецьке цивільне законодавство регулює управління спадковим майном через самостійне управління спадкоємцями, або через суд за клопотанням таких спадкоємців або кредиторів спадкодавця. Суд призначає управителя, який зобов’язаний управляти спадщиною та відповідає перед кредиторами спадковим майном, адже спадкоємці у такому випадку не мають права управляти спадщиною до її прийняття. Цивільне законодавство Чехії має схоже регулювання, адже адміністратор призначається або самим спадкодавцем у заповіті або ж судом. При цьому важливе значення має виконавець заповіту, якому такий адміністратор буде підзвітним. Найбільша роль в установленні управління спадщиною належить суду у Латвії, адже суд може самостійно вживати заходів до охорони спадкового майна, а саме призначати опікуна для управління, який підзвітний цьому суду. Зроблено висновок, що наявність у вітчизняному цивільному законодавстві такого інструменту як договір управління спадщиною є позитивним явищем, на відміну від занадто високої ролі суду у європейській практиці.
  • Ескіз недоступний
    Документ
    МИРОВА УГОДА У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ЯК ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИНЦИПУ ДИСПОЗИТИВНОСТІ
    (Науковий вісник Ужгородського національного університету, 2023) Hrynko Svitlana; Romas Mariia; Гринько С. Д.; Ромась М.І.
    Стаття присвячена аналізу мирової угоди як гарантії принципу диспозитивності у цивільному процесі. Утім, підґрунтям для здійснення будь-яких процесуальних правовідносин є матеріальне право. Так, цивільно-процесуальний принцип диспозитивності є аналогом принципу свободи у цивільному праві. Принцип диспозитивності у цивільному процесуальному розумінні означає можливість учасниками справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Диспозитивність у цивільно-правовому розумінні є свободою вчиняти процесуальні дії вільно, без примусу. Проявом диспозитивності у цивільному процесі є те, що сторони цивільного провадження вправі відмовитись від своїх претензій одна до одної на будь-якому етапі судового розгляду відмовившись від позову або визнавши його, або ж уклавши мирову угоду. Укладення сторонами мирової угоди на будь-якій стадії судового провадження є забезпеченням приниципу диспозитивності – свободи вільно розпоряджатися своїми процесуальними та матеріальними правами. Досліджено, що мирова угода є механізмом примирення та результатом домовленості сторін. Метою укладення мирової угоди є врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов’язків сторін. Також сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, що мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Мирова угода є змішаним договором, оскільки регулюється одночасно двома галузями права – цивільним та цивільним процесуальним. У зв’язку з цим до мирової угоди можуть бути застосовані норми, що стосуються двостороннього правочину, цивільного зобов’язання та цивільно-правового договору. Спільні риси між цими поняттями по відношенню до мирової угоди полягають у тому, що мирова угода є двостороннім договором зі специфічним предметом, суб’єктним складом, правами та обов’язками, формою. Мирова угода також вважається укладеною з моменту досягнення сторонами усіх істотних умов, що характеризує її як консенсуальний цивільно-правовий договір. Істотними умовами мирової угоди як цивільно-правового договору є умови про предмет та строки. Усе вказане означає, що у зв’язку зі своєю правовою природою мировій угоді притаманні як процесуальні, так і матеріально-правові ознаки.